РОДЕЗІЯ - ВБИТА МРІЯ АФРИКАНЕРІВ
(Як знищували Білу Африку)
Нога білої людини була в далеких і незвіданих місцях. Подорожуючи в чужих краях, далеко від дому, зазнаючи голоду і позбавлення, білі мандрівники облаштовували все за своїм зразком, відповідно до своїх потреб і стандартів.
Так було і на територіях, що лежать на північ від ріки Лімпопо і на південь від річки Замбезі. Згідно англійської традиції освоєння територій, відомий бізнесмен і підприємець Сесіль Родс отримав королівську грамоту на розвідку, освоєння і управління цими територіями. У 90-их роках XIX століття він спорядив експедицію перших поселенців, а ті незабаром заснували перший форт - "Солсбері". Після смерті великого англійця (а на той час - вже колоніста-африканера) Родса, країну назвали в його честь - Родезією.
До 1922 року територією країни управляла приватна компанія. З огляду на специфічні особливості освоєних земель, і розмір території країни (втричі більша за сучасну Німеччину), її розділили на Північну (нині Замбія) і Південну (нині Зімбабве) Родезії. Північна залишалася колонією Британії до отримання незалежності, а Південна провела референдум та увійшла до складу Великобританії в якості самоврядної території, це означало щось між статусом колонії і домініоном.
Після Другої світової війни, коли відбувався процес деколонізації, багато колоній, зокрема британських блискавично отримували незалежність. На жаль, все це робилося під гучні ліво-ліберальні популістські гасла, тобто незалежність дарувалась в рамах політики деколонізації за будь-яку ціну. Неграм передавали владу, без урахування місцевих політичних особливостей.
Як правило це мало такі наслідки: коли Британія дає незалежність колонії, де вся влада від білої адміністрації переходить до чорної аборигенів, ті проводять "чесні" і "прозорі" "вибори", на яких перемагає один клан або плем'я, одразу спалахує війна всіх проти всіх, а сторона, що програла винищується поголовно. Після багаторічної громадянської війни, коли перемагає будь-який клан, країна входить в сферу впливу СРСР, США чи Китаю, в результаті встановлюється, в залежності від орієнтації маріонеточного "правлячого" режиму, соціалізм чи капіталізм.
Останні події показують, що устрій Африки деградує, і без білих людей там повний безлад.
Зрозуміло, що біла влада Родезії не хотіла такої "незалежності", але іншу їм дати відмовились, незважаючи на наполегливі і тривалі переговори. Суть повоєнної британської політики полягала в тому, що якщо чорні дикуни, які все життя скакли по джунглях не у владі, то незалежності вам не дадуть. Але родезійці не збиралися пакувати валізи та кидати все, що вони та їх предки створили, напризволяще.
Зважаючи на це, 11 листопада 1965 року, уряд Яна Сміта (у ДСВ воював на стороні Третього Райху) проголосив незалежність.
Офіційні особи відразу охрестили це "заколотом в колонії" (Родезія ніколи не була в статусі колонії), а правління Яна Сміта "расистським", хоча в Родезії ніколи не було апартеїду (існував майновий ценз, а так, як найкращими підприємцями та фермерами були європейці, влада була в їхніх руках).
Родезія була процвітаючою країною з високорозвиненим сільським господарством, хорошими дорогами, приватною власністю і незалежними судами. Коротше кажучи, не рахуючи чисто географічного поняття, Родезія була абсолютно європейською країною. До 1962 року, її поліція не носила зброї, це була одна з найбезпечніших країн на континенті, куди з радістю приїздили туристи з усього світу. Однак був один підводний камінь через який (за офіційною версією) почалася її міжнародна ізоляція - негри не мали права голосу. Вони служили в армії, працювали, або жили вільно, але владу не обирали.
Тільки на словах СРСР та НАТО протистояли одне одному, проте, коли справа торкалася знищення кращої частини нашої раси, антиєвропейська влада їхніх країн проявляла неабияку єдність в данному питанні.
Англія, США (Родезія була однією з небагатьох країн, які діяльно підтримали США у В'єтнамській війні) і т.з. "Західний блок" не визнали незалежності нової країни і ввели санкції (рішення підтримано сіоністськими маріонетками з ООН). СРСР спонсорував чорних терористів з ЗАПУ з прорадянською орієнтацією, передаючи їм зброю манівцями, наприклад через португальські колонії і ПАР, радянські військові спеціалісти та інструктори навчали та командували чорними "братами-комуністами", їх шифрувальники взламували родезійські радіокоди та передавали данні негритянським бандам. Інша соціалістична партія - ЗАНУ, орієнтувалася на китайський соціалізм та ідеї Мао Цзедуна.
З 1965 року і по 1979 -ий, Родезія вела безкомпромісну боротьбу з керованим світовим сіонізмом негритянським тероризмом, причому досить успішно. Незважаючи на протистояння, санкції і тотальний бойкот, деякі країни все ж торгували з Родезією через ПАР. Весь цей час в Родезії був економічний підйом, вона була однією з найрозвиненіших економік Африки, місцевий долар дуже високо цінувався в регіоні. Її навіть називали "Африканською Швейцарією".
Вже згадані ЗАНУ І ЗАПУ здійснювали численні підпали, вибухи і вбивства мирних громадян Родезії. Один з найвідоміших випадків - теракт в супермаркеті в 1965 році і знищення двох пасажирських літаків, вцілілих на цих авіалайнерах терористи добивали вже на землі, жінок ґвалтували до смерті, а чоловіків розпинали ножами. Однак, влада країни пізніше міцно взялися за бандгрупи, в цих діях брала участь і армія.
Армія Родезії заслуговує окремої статті. Вона без перебільшення, була найефективнішою на континенті, в її складі було 10 тисяч постійної сухопутної армії і 40 тисяч резервістів, всього 3 сухопутних батальйони, інженерний підрозділ, залізничний батальйон, артилерія, непоганий авіаційний парк (48 літаків і 50 вертольотів). Плюс до всього 7 тисяч гвардійців з сил безпеки, а також добірні загони скаутів.
Особливо славилися її SAS, Центральна розвідувальна організація, легка піхота і "Сили безпеки". Також високо цінувався елітний підрозділ Родезії - "Скаути Селуса" (названий на честь великого мандрівника), ніде більше в світі не було такого жорсткого відбору як там, а самі скаути часом робили неможливе і часто поверталися переможцями. Для них абсолютно звичайним була перемога над противником, десятикратно переважаючим по силами або захоплення високопоставлених терористів, а так само операції в сусідніх країнах, де їм доводилося воювати (неофіційно) не тільки з терористами, знищуючи їх інфраструктуру, але і з армією тієї країни, в якій необхідно було виконати поставлене завдання.
У боротьбі з бандгрупами родезійці застосовували французьку (війна в Алжирі) антипартизанську тактику: тобто ділили всі області на сектори і закріплювали відповідальність підрозділів за ними, поступово крок за кроком знищуючи бази і схрони бунтівників. Хлопці з родезійськой армії увійшли в справжнє пекло і вийшли звідти непереможеними.
У червні 1977 - го, журнал "Time" повідомив, що "армія Родезії входить в число кращих бойових підрозділів (блоків) світу". Потрібно зауважити, що війна не була блискавичною або переможною, незважаючи на певні успіхи. Адже за спиною негритянських тербанд стояли СРСР, США, Китай, Британія та КНДР, відбірні інструктори яких готували чорні бандугрупування.
Особливої уваги заслуговують дії Британії (владу у якій захопили ліберали, які вперто знищували своїх колишніх громадян), яка зганьбила себе назавжди вже хоча б тим, що ввела ембарго навіть на постачання медикаментів і медичного приладдя для Родезії. Британці публічно відмовилися продати протез молодій родезійській дівчині, яка підірвалася на міні, закладеній комуністичними звіролюдинами, яким лівий уряд Британії відкрито симпатизував.
"Благочестиві" ж фарисеї із Всесвітньої Ради Церков, приєдналися до лібералів і всякого роду лівих екстремістів і щедрою рукою фінансували комуністичні банди.
Незважаючи на успішні дії армії Родезії, чисельність ворога багаторазово перевищувала сили уряду. До того ж, після дарування сусідньому Мозамбіку незалежності від Португалії обірвалася лінія поставок для армії Родезії. На фінальній стадії протистояння під назвою "Родезія проти всього світу" домовленість між Родезією і "цивілізованим" світом була досягнута. І в кінці 1970-х років було прийнято рішення про формування в Родезії нового "уряду "національної" єдності".
В 1979, новим прем'єром став негритянських єпископ Абель Музорева, в цей же час Родезія стала називатися Родезія-Зімбабве, а наступного року змінила назву на Зімбабве. В країну прибули т.з. "Миротворчі сили" Британської співдружності. Їх найважливішим завданням було - уважно стежити за ЗС Родезії, щоб не дай б-г, родезійці не застосовуючи силу, зате буйства терористів Мугабе і Нкомо і відкриті погрози бойовиків жителям вперто ігнорувалися цими "миротворцями". Уряд же Британії вважав що все йде як повинно.
В результаті були проведені нові "демократичні вибори" на яких, з великими порушеннями переміг Мугабе. США дивилися на цього чергового "нашого сучого сина" крізь пальці, тому що якщо не він, то прорадянський Нкомо. Результат такий, Мугабе узурпував владу, знищив європейських фермерів, своїх опонентів з ЗАПУ, влаштував геноцид деяких племен. Все виконано за класичною чорно-африканською схемою : наднаціональні корпорації допомогли чорним вигнати європейців, і обвалити економіку так, що гіперінфляційною валютою стали вогнища розпалювать.
Нинішня Зімбабве - бідна і проблемна африканська країна, де править старий диктатор, терорист і маньяк Мугабе, проти якого (яка іронія) тепер введені санкції з боку ЄС. Зате "білому деспотизму" прийшов кінець.
В кінці 80-х останні білі африканери втекли в ПАР або Європу. Тепер, якщо приїхати в Зімбабве, можна побачити в центрі міста покинуті скляні хмарочоси, що немов залишені стародавньою цивілізацією руїни серед яких у екстазі карго-культу танцюють дикуни.
Неможливо однозначно сказати, чому родезійці програли свою країну, тут існувала ціла низка ключових чинників: війна 1965-1979 років, міжнародна ізоляція, надія політичної еліти на те, що негритянських терористів можна заспокоїти, давши їм рівні права, лібералізація (читай деградація та виродження) білих африканерів, які прийняли ворожі ідеології та доктрини, що роз'їдали їхню мораль.
Доля Родезії є чітким прикладом того, як все, побудоване білими людьми, може бути знищено та перетворено на прах створіннями іншого рівня. Як за допомогою демократії та лібералізму, навіть багата і успішна країна, може скотитися в хаос, якщо в ній буде знищена або відірвана від влади управлінська еліта. Приклад Родезії - урок усім тим, хто вірить в утопію "рівності", або розраховує на підтримку Європи, яка самознищується лібералами.
Закон життя є тільки один - усвідомлення своєї самотності, боротьба та перемога, або смерть!
